Володимир Мулявін
Володимир Мулявін – художній керівник ансамблю «Пісняри», аранжувальник та співак. Музикант вирізнявся самобутнім творчим підходом до написання композицій. Скрупульозне вивчення народної музики, феноменальна працьовитість дозволили йому та товаришам зібрати колектив, з якого в країні розпочалася епоха ВІА. При цьому виконавець завжди залишався скромною людиною, зіркова хвороба його не торкнулася.
Дитинство та юність
Володимир Мулявін народився 12 січня 1941 року в Єкатеринбурзі, який тоді звався Свердловськ. Дідусь та бабуся артиста до революції тримали власні продуктові магазини. Сім'я була забезпеченою, поки не зазнала розкуркулювання. Батько музиканта працював на заводі "Уралмаш".
Їхній шлюб із дружиною розпався, і мати Мулявіна самостійно виховувала трьох дітей: Володимира, Валерія та Наталю. Після відходу годувальника їм доводилося непросто. Зарплати швачки ледь вистачало на те, щоб зводити кінці з кінцями, і матері доводилося постійно шукати підробітку. Діти були надані самі собі.
Схильність до музики виявилася у маленького Володі у дитинстві. Його батько непогано грав на гітарі, і хлопчик запозичив цей талант. Головною подією цієї пори був похід до театру на оперу «Травіату», яка неймовірно вразила дитину. У 12 років Мулявін став цілеспрямовано займатися музикою. Хлопчик навчався грати на балалайці, удосконалював навички у володінні гітарою. Він відвідував дитячу групу Будинку культури, беручи участь у репетиціях струнного оркестру.
Програма гуртка нічим не відрізнялася від дорослої, тому Володя швидко навчався нотній грамоті, вокалу та азам диригування. Свої музичні таланти хлопець демонстрував на домашніх концертах та у дворі.Весь вільний час Мулявін проводив у гуртку Будинку культури. Закінчивши школу, здобув профільну освіту у Свердловському музичному училищі, куди вступив у 1956 році.
Паралельно з навчанням хлопець виступав в оркестрі народних інструментів, граючи на контрабасі та пишучи партитури. Нові знайомства допомогли створити джазовий ансамбль. Музика цього напряму не котирувалася в Радянському Союзі, тому артистів виключили з училища, хоч пізніше Мулявіна відновили. Повернутий статус студента не втішив майбутнього артиста. За кілька місяців він забрав документи з вузу. Почалося доросле життя.
Початок кар'єри
Авантюрист, відкритий назустріч пригодам, Мулявін, не маючи запасу грошей, вирушив до Калінінграда. Пункт призначення не вибирав заздалегідь. Просто сховався у вантажному відсіку під вагоном і покинув рідне місто. На новому місці музикант зібрав гурт, у якому грав на гітарі.
Володимир Мулявін у молодості / «ВКонтакті»
У молодості він жив у Петрозаводську, на Кузбасі та в Оренбурзі, а до 1963 року опинився у Мінську. Артиста помітили у Білоруській філармонії. Влаштувавшись у музичний заклад, Володимир виявляв інтерес до народної музики. Він вивчав фольклорні напрями мистецтво, і це було помітно з його творчості. Музикант збирав приклади традиційних композицій місцевого населення, створював аранжування, дізнавався про класичні білоруські твори.
«Пісняри»
1965 року хлопець вирушив служити до армії під Мінськ. Артист виступав у самодіяльності та брав участь в організації ансамблю Білоруського військового округу. Саме тут він познайомився із однодумцями, які стали першим складом знаменитого ансамблю «Пісняри».
Ключову роль у біографії музиканта зіграло знайомство з Неллі Богуславською, яка випадково почувши голос артиста, запевнила його в тому, що варто задуматися про сольну кар'єру. У 1968 році колишні товариші по службі створили ВІА «Лявони». Лявон — ім'я комедійного персонажа білоруського епосу, — на думку учасників колективу, не підходило як назва. Слово «Пісняри» було запозичене з поезії Янки Купали, творчість якого цікавила самого Мулявіна. Спочатку артисти виступали разом із танцювальним колективом «Лявошха», а потім відокремилися. До ансамблю приєднався брат Володимира.
Володимир Мулявін у групі «Пісняри» / «ВКонтакті»
1970-го ансамбль змінив назву на загальновідоме «Пісняри» (з білоруської — «співаки»). Численні гастрольні тури надавали впевненості музикантам, які регулярно поповнювали репертуар прикладами з фольклору. Колектив об'єднав у своїй творчості близько 150 пісень.
Для того, щоб точніше розуміти зміст слів народних композицій, Мулявін вивчав білоруську мову. Його приклад наслідували і шанувальники ансамблю. У СРСР із появою «Піснярів» підвищився попит на білорусько-російські словники.
1970 року «Пісняри» дебютували в Москві на IV Всесоюзному конкурсі естрадних артистів. Вони виділялися серед учасників заходу яскравим одягом, довгим волоссям та густими вусами. Незвичний образ не відразу був прийнятий організаторами, які слідували трендам епохи. Композиція «Ти мені навесні наснилася» мала неймовірний успіх.
У 1973 році на гастролях у Ялті від випадкового падіння загинув брат Володимира, а згодом померла сестра. Це збіглося з піком популярності ансамблю у Радянському Союзі. Музикантів запрошували на телебачення, гастролі та великі концертні майданчики.Керівництво партії стало використовувати «Піснярів» як показовий приклад патріотичного настрою. Їм дозволили гастролі за кордон, що було феноменальною рідкістю. Колектив став першим з тих, хто виступав у США.
Мулявіна відрізняло вдячне та поважне ставлення до слухачів та глядачів, педантичність та трепетне ставлення до творчого процесу. За весь час існування «Піснярів» змінилося близько 50 учасників. Ближче до 1990-го колектив покинули музиканти, що стояли біля його заснування. Цей період виявився для Володимира Георгійовича важким. Розвал СРСР справив на музикантів тяжке враження. Вони перестали виконувати на небагатьох концертах хіт «Біловезька пуща», оскільки саме у цьому заповіднику було підписано договір про розпад Радянського Союзу.
Творча скарбничка Володимира Георгійовича поповнилася 10 повноцінними концертними програмами, піснями та рок-оперою, але виконували артисти старі та улюблені публікою хіти. Записати власний альбом із композиціями автор зміг 1994 року в Нідерландах. У колективу не було власної репетиційної бази. Музиканти грали на старих інструментах, збираючись у будь-яких місцях, які могли знайти.
Син Володимира Мулявіна Валерій / кадр із програми «Ти не повіриш!»
Через постійні листи Мулявіна з проханням про підтримку його звільнили з посади директора ансамблю, головою колективу було призначено Владислава Місевича. Ситуацію змінило лише рішення президента Білорусі Олександра Лукашенка, але було пізно: колектив розпався. Поступово Володимир Георгійович зібрав новий склад. До 30-річного ювілею ансамблю було дано концерт в «Олімпійському». За нагороди Мулявіна нагородили орденом Франциска Скорини.
Особисте життя
У перший шлюб Володимир Георгійович вступив у 18 років. Його дружиною стала Лідія Кармальська.Дівчині на той момент був 21 рік. Вона була артисткою оригінального жанру – художнього свисту.
У спілкі творчих людей народилися двоє дітей. 1961 року в сім'ї з'явилася дочка Марина, а 1973-го — син Володимир. Особисте життя подружжя не було безхмарним, в молодості артист не нехтував пригодами. Майже одразу після народження маленького Володі батько пішов із родини.
Володимир Мулявін та його дружина Світлана Пєнкіна / «ВКонтакте»
У 1975 році Мулявін зв'язав себе одруженням зі Світланою Слизською. У сім'ї народилася дочка Ольга, але це не втримало її від розпаду.
1981-го артист одружився з акторкою Світланою Пєнкіною. Їм удалося пронести свої почуття крізь 20 років спільного життя. У союзі Володимира та Світлани на світ з'явився син Валерій. Стопами батька він йти не хотів, незважаючи на те, що подавав великі надії. Він вибрав професію, пов'язану із програмуванням.
Смерть
У 2002 році сталася трагічна аварія, після якої Мулявін виявився прикутим до ліжка. Травма хребта позбавила його можливості самостійного пересування і стала причиною смерті. Реабілітація не приносила бажаних результатів, і 26 січня 2003 музикант помер.
Прощання з народним улюбленцем відбулося у Москві та Мінську за великого збігу співчуваючих. Смерть артиста тяжко переживали родичі та колеги по сцені. Його могила знаходиться у столиці Білорусі на Східному цвинтарі.
У 2014 році в Єкатеринбурзі на згадку про талановитого земляка встановили пам'ятник. Він розташований поблизу філармонії, співпраці з якою Володимир Георгійович присвятив 40 років життя. На знак визнання ім'ям артиста названо бульвар у центрі Мінська, а фото співака та композитора розміщено на марці, що випускається у Білорусі. Пісні ансамблю «Пісняри» увічнені у кінематографі.Одна із композицій звучить у кінокартині «Олеся».
Пам'ять
У 2023 році вийшов серіал «За півгодини до весни», що розповідає про ВІА «Пісняри» та його засновника Мулявіна. Проект охоплює 3 десятиліття та показує становлення головного героя Володимира Георгійовича, якого у різні періоди його життя зіграли Артем Волобуєв, Гліб Калюжний та Данило Васильєв.
Дискографія
- 1972 - "Пісняри I"
- 1974 - "Пісняри II"
- 1978 - "Пісняри III"
- 1979 - "Пісняри IV"
- 1979 - "Гусляр"
- 1983 - "Зачарована моя"
- 1985 - «Через усю війну»
- 1994 - "Пісняри - 25 років"
- 2001 - "Пісняри - 2001"
Цікаві факти
- Про злого року, який переслідує сім'ю музиканта, заговорили після смерті Володимира Мулявіна — молодшого. Спадкоємець засновника «Піснярів» відбував покарання у мінській в'язниці за збут заборонених коштів, де помер, за офіційною версією, від систематичного вживання наркотиків. Після смерті батька чоловік встиг два роки попрацювати у групі.
- Першою житлоплощею Володимира, отриманої від філармонії, стала квартира під номером 13. Наприкінці його днів він жив у будинку під таким самим номером, який розташовувався на вулиці, названій на честь знаменитого радянського льотчика Леоніда Біди.
- На концерті у Волгограді під час виконання пісні «Крік птиці» помер один із слухачів, після чого рок-баладу заборонили.
- Мулявін ніколи не виступав у ресторанах, вважаючи це нижче за свою людську гідність.
- Двічі у житті музикант переніс клінічну смерть.
Володимир Мулявін - біографія, новини, особисте життя
Володимир Георгійович Мулявін. Народився 12 січня 1941 року у Свердловську (нині Єкатеринбург) - помер 26 січня 2003 року у Москві.Радянський та білоруський музикант, естрадний співак (ліричний тенор), гітарист, композитор, аранжувальник, художній керівник вокально-інструментального ансамблю «Пісняри». Заслужений артист Української РСР (1973). Народний артист Української РСР (1979). Заслужений діяч культури Польщі (1980). Народний артист СРСР (1991).
Володимир Мулявін народився 12 січня 1941 року у Свердловську (нині Єкатеринбург).
Батько – робітник, працював на заводі «Уралмаш».
Старший брат – Валерій Георгійович Мулявін (1938–1973), музикант, загинув на гастролях у Ялті.
Сім'я була музичною, у будинку грали на балалайці, гітарі та навіть на домрі. Діти музикували разом із батьками. Брати акомпанували, а сестра співала.
З ранніх років захоплювався музикою та співом, мав чудовий слух. З 12 років добре грав на гітарі. Оскільки грошей на музичну школу сім'я не мала, він пішов до Будинку культури ім. Сталіна, де був дитячий сектор із струнним оркестром. Керував цим гуртком колишній політв'язень Олександр Навроцький, котрий і розглянув у Мулявині талант.
Коли батько пішов до іншої жінки, його матері, щоби прогодувати трьох дітей, доводилося багато працювати. І Володимир, щоб хоч якось допомогти матері, став грати на гітарі в переходах та поїздах, отримуючи нагороду, як правило, продукти.
У 1956 році після закінчення 8-річної школи вступив до Свердловського музичного училища, на відділення струнних інструментів, навчався за класом гітари. Відраховувався з училища за захоплення джазом. Незважаючи на те, що в результаті було відновлено, через деякий час пішов із училища за власним бажанням.
У 1958-1963 роках працював артистом-інструменталістом у Тюменському обласному концертно-естрадному бюро, Томській, Кемеровській, Читинській обласних філармоніях, Петрозаводську, Оренбурзі.Грав у Неаполітанському ансамблі ДК «Уралмашу» у Свердловську.
1963 року був запрошений на роботу до Білоруської державної філармонії.
У 1965-1967 роках проходив службу в лавах Збройних сил СРСР під Мінськом. Створив у роті вокальний квартет, взяв участь у організації ансамблю Білоруського військового округу.
Після закінчення служби в армії повернувся до Білоруської державної філармонії, де працював гітаристом у колективі Юрія Антонова.
1968 року у філармонії було створено вокально-інструментальний ансамбль «Лявони» у складі: Вл. Мулявін, Вал. Мулявін (рідний брат Вл. Мулявіна), Л. Тишко, Ст. Місевич, Ст. Яшкін, А. Демєшка.
З назвою «Лявони» група проіснувала близько року – до IV Всесоюзного конкурсу артистів естради, що проходив у жовтні 1970-го, коли групі порадили змінити назву. З'явився ВІА «Пісняри» (докладніше про ВІА «Пісняри» див. ТУТ). Колектив розділив на конкурсі ІІ місце зі співаком Левом Лещенком та грузинським ансамблем «Дієло». 1970 року «Пісняри» перемагають також і на Всесоюзному конкурсі політичної пісні, що проходив у Москві. Колектив виконував білоруські народні пісні у сучасній інтерпретації, а також пісні радянських композиторів.
Наприкінці 1970 року до колективу вливається колишній соліст групи «Золоті яблука» Леонід Борткевич, а навесні 1971 року виходить перший вініловий диск-гігант групи (записаний наприкінці 1970 – на початку 1971 років).
У 1971 році розпочинаються перші закордонні поїздки ансамблю – у серпні «Пісняри» виступають на Міжнародному фестивалі пісні в Сопоті (Польща) у конкурсі фірм грамзапису. У 1973 році ансамбль, що продовжує набирати популярність, перемагає на Всесоюзному конкурсі радянської пісні, що проходив у Мінську.
З 1973 року Володимир Мулявін знімався у кіно.У 1974 році зіграв головну роль у музичному фільмі «Ясь і Яніна». Його герой – зоотехнік Адам. У цій картині не лише дебютував як драматичний актор Володимир Мулявін, а й вперше прозвучали деякі композиції «Піснярів», які згодом стали хітами. Саме у картині «Ясь та Яніна» вперше прозвучало відоме аранжування «Касив Ясь канюшину». І не на естрадній сцені, а на знімальному майданчику на Гродненщині «Пісняри» вперше заспівали свої твори «Ти моя надія», «Наші кохані», «Прощальна».
Володимир Мулявін у фільмі "Ясь і Яніна"
У 1976 році Песняри стають першим радянським ВІА, який проводить гастролі США. Цього ж року ансамбль виступає на міжнародному конкурсі грамзаписів MIDEM у Каннах, до участі в якому допускаються лише колективи, які за рік випустили максимальну кількість платівок у своїй країні.
1976 року «Пісняри» представляють рок-оперу на вірші Янки Купали - «Пісня про частку». Прем'єра відбулася у концертному залі «Росія». 1978 року концептуальна серія продовжується оперою «Гусляр». Цей альбом з музики відрізняється у бік серйознішого арт-року в порівнянні з радіо-хітами, за якими більше відомі «Пісняри».
1977 року ВІА «Пісняри» був удостоєний премії Ленінського комсомолу - за концертні програми 1975-1976 років, активну пропаганду патріотичної пісні серед молоді.
В 1979 весь класичний склад «Піснярів» отримав звання заслужених артистів: Олександр Демешко (ударні), Леонід Тишко (бас-гітара), Анатолій Кашепаров (вокал), Леонід Борткевич (вокал) і Владислав Місевич (духові); а керівник колективу Володимир Мулявін – звання народного артиста.
У репертуарі ансамблю були пісні вірші М. Шушкевича, М. Н Добронравова, Р. І. Бородуліна, Г. н.Буравкіна, Янки Сіпакова, Петруся Макаля, Л.А. І. Прончака, Максима Богдановича, М. Л. Матусовського, А. І. Фатьянова, Л.А. П. Дербенєва, В.Е. Крайчинського. З іншого боку, «Пісняри» часто виконували пісні на вірші відомих поетів, як-от Янка Купала, Р. Бернс, Ст. Ст. Маяковський, Якуб Колас.
Член Спілки композиторів СРСР.
У 1980-ті роки багато змінилося: з колективу пішов (на навчання в ГІТІС) у 1980 році фронтмен Борткевич. Його змінив Ігор Пеня. Слідом групу залишив басист Тишко, а 1989 року - другий вокаліст Кашепаров. На момент розвалу СРСР із класичної шістки в «Піснярах» залишалися лише Мулявін та Місевич.
Перший серйозний розкол групи стався 1998 року, коли на посаду директора «Піснярів» було призначено Владислава Місевича. За офіційною версією, причиною була хвороба Мулявіна, а за словами самого Місевича – пристрасть лідера «Піснярів» до алкоголю в останні роки життя. До колективу повернувся Валерій Дайнеко. Прийшов ще один гітарист Олександр Соловйов. Так "Пісняри" пропрацювали майже рік. Але потім Мулявін звернувся до президента Білорусі О. р. Лукашенка, після чого під його керівництвом було сформовано новий склад «Піснярів» із молодих музикантів. Старий склад написав заяви про звільнення і став гастролювати як «Білоруські пісняри».
Володимир Мулявін - Наші кохані
Автомобільна аварія та смерть Володимира Мулявіна
14 травня 2002 року потрапив в автокатастрофу під Мінськом, внаслідок чого отримав перелом хребта і був повністю знерухомлений.
Аварія сталася приблизно о 12.30 на 25-му кілометрі дороги Колодищі – Заславль поблизу села Луполове Мінського району, де знаходиться його дача.Оперативно-слідча група Державтоінспекції Мінської області, що виїжджала на подію, встановила, що Мулявін не впорався з керуванням автомобіля "Мерседес-420" на закругленні проїзної частини, позначеної знаком "небезпечний поворот". В результаті автомобіль виїхав на ліву по ходу руху узбіччя, і при спробі водія повернутися на свою смугу руху стався замет. Після цього автомобіль винесло у правий по ходу руху кювет, де сталося дотичне зіткнення з деревами та перекидання. Наявність попутних чи зустрічних транспортних засобів на момент аварії не встановлено.
Після операції, проведеної В.Мулявіном у Мінському Інституті травмотології та ортопедії було поставлено діагноз "закритий перелом, вивих шостого хребця, пошкодження спинного мозку з порушенням функцій тазових органів, забита рана потиличної області". Співак та композитор був паралізований.
Потім він проходив курс лікування у лікарні Управління справами президента Білорусі, а у вересні 2002 року його перевезли до московської нейрохірургічної клініки імені Бурденка. За оцінками лікарів, його стан "дещо стабілізувався, але залишався важким". У середині січня 2003-го настало погіршення, і хворого знову перевели до реанімації. 26 січня 2003 року помер у Москві ДВКГ імені М.М. Бурденко.
Похований у Мінську на Східному цвинтарі. У 2006 році на Східному меморіальному цвинтарі Мінська відкрито надгробну скульптурну композицію Володимиру Мулявіну роботи скульптора А. М. Кастрюкова та архітектора С. І. Федченка.
Могила Володимира Мулявіна
У 2004 році на честь Володимира Мулявіна перейменовано бульвар у центрі Мінська, який до цього носив ім'я А.А. Луначарського.
2006 року в Єкатеринбурзі встановлено меморіальну дошку на будинку, де пройшло дитинство музиканта.Авторами пам'ятного знака стали скульптор П. Войницький та архітектор В. Іванов.
У 2009 році випущено поштову марку Білорусі, присвячену Ст. Мулявіну.
6 жовтня 2014 року в Єкатеринбурзі музикантові було встановлено пам'ятник.
17 серпня 2017 року в Мінську встановлено пам'ятник Володимиру Мулявіну на бульварі імені артиста – за будівлею Білоруської державної філармонії, де музикант працював близько 40 років.
2023 року про Володимира Мулявіна було знято біографічний музичний серіал «За півгодини до весни» - про те, як простий хлопець із радянського Свердловська Володя Мулявін мріє створити свою групу, не помічаючи глузування однолітків та протесту матері. Завдяки талановитій грі на гітарі, Володя швидко завойовує популярність серед товаришів по службі у військовій частині в Білорусі та створює вокальний ансамбль «Пісняри», який стає найпопулярнішим радянським гуртом 1970-х.
Зростання Володимира Мулявіна: 170 сантиметрів.
Особисте життя Володимира Мулявіна:
Перша дружина – Лідія Олексіївна Кармальська (1939-1999), артистка, працювала на сцені у жанрі художнього свисту.
У шлюбі народилися дочка Марина (1961 р.н.) та син Володимир (1974-2006).
Розлучилися невдовзі після народження сина. Їхня дочка Марина розповідала: «Тато шукав нових емоцій, почуттів, хотів, як кажуть, піти у вир із головою. Мама довго заплющувала очі на зради, вважала його романи поверхневими захопленнями. Але в один момент терпець урвався. Підписала папери про розлучення. Відпустила. Не врятувало сім'ю та народження брата. Знаєте, я тоді зайняла бік батька, нічого не знаючи про його зради. Мама стала для мене ворогом номер один. "Як дозволила йому піти?" - Не вкладалося в голові.Якось вона сказала, згадуючи найкращі їхні роки: «Марино, яке це щастя - так любити і бути такою коханою!» Батька вона вибачила дуже давно, якщо не одразу».
Син Володимир Мулявін-молодший пішов стопами батька, став музикантом. Однак знамените прізвище не допомогло Володимиру досягти творчих висот. Він мусив піти з ансамблю «Пісняри», коли новим керівником став В'ячеслав Шарапов. Тяжко переніс цю історію. 2006 року сина Володимира Мулявіна не стало.
Володимир Мулявін та Лідія Кармальська
Друга дружина – Світлана Костянтинівна Слизька. Одружилися 1975-го. У шлюбі 1976 року народилася дочка Ольга. 1981 року розлучилися.
Третя дружина – Світлана Олександрівна Пєнкіна (1951-2016), актриса. Познайомились у студії звукозапису: вона працювала над озвучуванням фільму «Ходіння по муках», а він із колективом записував новий диск. Після цього не бачилися три роки, знову зустрілися у Гродно, куди Світлана Пєнкіна приїхала провідати батька, а «Пісняри» були там із гастролями. Одружилися 1981 року.
У шлюбі 1982 року народився син Валерій.
Світлана стала для Володимира Мулявіна його музою та опорою у житті. За безпосередньої підтримки дружини їм було 1987 року поставлено спектакль «На весь голос» за творами Володимира Маяковського - на Світлані Пєнкіної повністю лежав підбір літературного матеріалу.
Після смерті Мулявіна у Білоруській державній філармонії було створено музей засновника «Піснярів», директором якого працювала Світлана Мулявіна-Пєнкіна до останніх днів свого життя.
Володимир Мулявін та Світлана Пєнкіна
Фільмографія Володимира Мулявіна:
1973 – Ця весела планета – соліст ВІА (немає в титрах)
1973 – Горя боятися – щастя не бачити – музикант (немає в титрах)
1974 - Ясь та Яніна - Адам, зоотехнік
1977 – Диск (документальний) – художній керівник
1979 - У пісні життя моє. Олександра Пахмутова (короткометражний) – музикант ВІА "Пісняри"
1980 - Двадцять хвилин із "Песнярами" (документальний)
1982 - Гусляр (документальний) - Гусляр
1983 – А також цирк (документальний) – музикант ВІА "Пісняри"
Вокал Володимира Мулявіна у кіно:
1971 - Світовий хлопець - пісня "Щойно пролісок розпуститься вчасно."
1972 - Вулиця без кінця - пісня "Був я - і ні"
1976 - Недільна ніч - пісня "У хвилини музики сумної"
1981 - Розкидане гніздо – пісні на вірші Янки Купали
Роботи Володимира Мулявіна у кіно як композитора:
1974 - Ясь та Яніна
1977 - Диск (документальний)
1983 – А також цирк (документальний)
1987 - Комедіант (фільм-вистава)
Дискографія Володимира Мулявіна:
1972 - "Пісняри I"
1974 - "Пісняри II"
1978 - "Пісняри III"
1979 - "Пісняри IV"
1979 – «Гусляр» (поема-легенда за твором Янки Купали «Курган»)
1983 – «Зачарована моя»
1985 - «Через усю війну»
1994 – «Пісняри – 25 років»
2006 – «Голос душі» Частина 1. Нерозтиражоване
Пісні ансамблю «Пісняри» під керуванням В. Мулявіна:
«30 000 днів» (О. Іванов – А. Жигарьов, С. Алиханов)
«Аве Марія» (В. Іванов – М. Танк)
«Олександрина» (В. Мулявін – П. Бровка) – співає Володимир Мулявін
«Балада про фотокартку» (В. Мулявін – В. Тарас)
«Біла Русь ти моя» (В. Мулявін – В. Скаринкін)
«Біловезька пуща» (А. Пахмутова – Н. Добронравов)
«Білорусочка» (Ю. Семеняко – А. Ставер)
"Білорусія" (А. Пахмутова - Н. Добронравов)
«Березовий сік» (В. Баснер - М.А.Матусовський)
«Будочник» (В. Мулявін – С. Крилов)
«Вероніка» (І. Лученок – М. Богданович)
«Повернення» (В. Мулявін – В. Тарас)
«Вологда» (Б. Мокроусов – М. Матусовський)
«Гітара» (О. Аверін – Ю. Рибчинський)
«Делайла» (Л. Рід – В. Яшкін)
«Добрий вечір, дівчина» (І. Лученок – слова народні)
«До третіх півнів» (А. Пахмутова – Н. Добронравов)
«За півгодини до весни» (О. Фельцман – Н. Олев) – співає Володимир Мулявін
«Завушниці» (В. Мулявін – М. Танк) – провідний вокал Володимира Мулявіна
«Зачарована» (І. Лученок – Г. Буравкін)
«І тут гора, і там гора» (Білоруська народна пісня) – голос Володимира Мулявіна
«Касив Ясь канюшину» (Білоруська народна пісня)
«Каляда» (Білоруська народна пісня)
«Кінь невпізнанний» (Е. Ханок - Г. Буравкін) - співає Володимир Мулявін
«Червона троянда» (В. Мулявін – слова народні) – солює Володимир Мулявін
«Крик птиці» (В. Мулявін – Ю. Рибчинський) – співає Володимир Мулявін
«Купалінка» (Білоруська народна пісня)
«Кохання» (І. Лученок, В. Мулявін – Я. Колас)
«Мої роки» (І. Лученок – О. Велюгін)
«Марися» (В. Мулявін – Я. Купала)
«Машенька» (Білоруська народна пісня)
«На що бабі город» (Білоруська народна пісня)
«Наші кохані» (Д. Тухманов – І. Шаферан)
«Ой, рана на Івана» (В. Мулявін – слова народні)
«Алеся» (І. Лученок – А. Кулешов)
«Підемо вздовж вулиці» (Білоруська народна пісня) – соло Володимира Мулявіна
«Поцілунок» (І. Лученок – В. Каризна)
«Рушники» (Н. Петренко – Г. Соколова)
«Скажи мені, Ганулька» (на вірші Я. Коласа «Каханні») – співає Володимир Мулявін
«Скриплять мої ноги» (Білоруська народна пісня) – співає Володимир Мулявін
«Слуцькі ткалі» (В. Мулявін – М. Богданович)
«Сонет Шекспіра» (В. Резніков - В. Шекспір, пров.Маршака) - співає Ігор Пеня
«Спадчина» (І. Лученок – Я. Купала)
«Там, де клен шумить» (Ю. Акулов – Л. Шишко)
«Тальяночка» (В. Мулявін – В. Тарас)
«Ти мені навесні наснилася» (Ю. Семеняко – М. Шушкевич)
"Ти моя надія" (Е. Ханок - В. Боков)
«Куточок Росії» (В. Шаїнський – Є. Шевельова)
«У полі верба» (Білоруська народна пісня)
«Хатинь» (І. Лученок – Г. Петренко)
«Я все той же» (І. Любимський - В. Шанаєв)
Образ Володимира Мулявіна у кіно:
2023 - За півгодини до весни – у ролі Володимира Мулявіна актор Артем Волобуєв
Артем Волобуєв у ролі Володимира Мулявіна
останнє оновлення інформації: 11.02.2023
© Збір інформації, авторська обробка, систематизація, структурування, оновлення: адміністрація сайту stuki-druki.com.
Біографія Володимира Мулявіна
Мулявін Володимир Георгійович (1941-2003) – білоруський музикант, гітарист, аранжувальник, композитор, співак естради. З 1970 був художнім керівником ВІА «Пісняри», цю групу називають явищем у світі музики, аналогів у неї не було ні до, ні після. Майже через півстоліття багато музичних композицій «Піснярів» досі користуються величезною популярністю: «Біловезька пуща», «Вологда», «Березовий сік», «Я все той же». 1991 року Мулявіну було присвоєно звання Народного артиста Радянського Союзу.
Дитинство
Володимир народився у місті Свердловську (зараз Єкатеринбург) 12 січня 1941 року.
До революції його дідусь із бабусею були заможними сибірськими купцями з гарною освітою та своїми продуктовими магазинами. Але радянська влада предків розкуркуляла, і вже батько Володимира Мулявін Георгій Арсенович працював на будівництві заводу «Уралмаш» звичайним різноробом.Він мав гарні музичні здібності, Георгій чудово грав на гітарі. Але він залишив сім'ю, пішов до іншої жінки.
Мама, Акуліна Сергіївна, виховувала сама трьох дітей, у Володимира ще були брат Валерій та сестра Наташа. Жили у тісному бараку. Мати працювала у швейному цеху, її маленької зарплати не вистачало, і щоб прогодувати сім'ю, вона постійно десь підробляла. Діти мало бачили її вдома, росли самостійними.
У Володимира музичний талант став виявлятися ще в ранньому дитинстві, далися взнаки батьківські гени. Та й сам Георгій Арсенович, поки не пішов із сім'ї, любив навчати дітей музиці. Коли маленький Володя побував у театрі на опері «Травіату», довгий час ходив потім приголомшений побаченою виставою.
У дванадцятирічному віці хлопчик почав освоювати музичні інструменти, сам навчився грати на балалайці та гітарі. Музична школа була платною, а зайвих грошей у сім'ї не було, тому Мулявін займався у дитячому секторі в Будинку культури Сталіна зі струнним оркестром.
Керівником у гуртку працював колишній політичний в'язень Навроцький Олександр Іванович, свого часу він закінчив Інститут культури у Харкові та був дуже талановитим педагогом. З дітьми він проходив ту саму програму, яку викладали в музичній школі, Навроцький навчав їх співу, нотної грамоти, диригування. Педагог одразу ж оцінив музичний талант Мулявіна, щойно хлопчик уперше зіграв йому на балалайці. Саме тут пропадав Володя після шкільних уроків і до пізнього вечора.
Освіта
Мама тільки була незадоволена його захопленням, казала: «Ішов би краще працювати.Скільки можна бринчати на гітарі?» І Володимир її послухав, почав підробляти, але все одно із гітарою в руках. Він грав на вулиці біля під'їздів і в переходах, у лісі біля багаття та поїздів.
Окрім гітари та балалайки підліток освоїв ще кілька струнних інструментів. А на своїх імпровізованих концертах викладався за повною програмою. Пасажирам та перехожим подобалася така віддача юного артиста, і Володимир отримував щедру винагороду. Додому хлопчина повертався із повними сумками продуктів, куплених на перші гонорари.
У 1956 році Мулявін закінчив восьмирічну школу і продовжив навчання у свердловському музичному училищі. Він вступив на відділення струнних інструментів за класом гітари. Викладачі одразу звернули увагу на талановитого та жвавого хлопця.
Одночасно з навчанням Мулявін грав в оркестрі народних інструментів, який зібрав зі своїх учнів Олександр Іванович Навроцький. Володимиру дісталася партія контрабасу, і він сам писав для себе партитури, хоча для решти учасників оркестру їх розробляв керівник.
Невдовзі Володя вирішив зайнятися сучасною музикою, дуже захоплював його джаз. З хлопцями з училища він створив групу, але керівники навчального закладу відрахували хлопців за «наслідування західної музики».
Тоді Володимир разом із братом поїхав до сусідньої Челябінської області і спробував вступити до музичного училища Магнітогорська, але провалив іспит з літератури. Повернувшись до Свердловська, дізнався, що його відновили в училищі, поклопотав перший наставник Навроцький. Але за два місяці у Володі зникла вся тяга до навчання, і він сам забрав документи з навчального закладу.
Початок естрадного шляху
Незважаючи на незакінчену музичну освіту, 1958 року Мулявіна охоче прийняли в Тюмені в обласне концертно-естрадне бюро як артист-інструменталіст. Протягом наступних п'яти років йому довелося працювати у філармоніях багатьох міст: Томськ, Петрозаводськ, Кемерово, Оренбург, Чита, Мінськ. У рідному Свердловську у Палаці культури при заводі "Уралмаш" він грав у Неаполітанському ансамблі.
Коли Володимира призвали до армії, він потрапив служити під Мінськ, де у роті одразу ж створив вокальний квартет, а потім брав участь у організації ансамблю Білоруського військового округу.
Закінчивши службу, одержав запрошення від Білоруської державної філармонії працювати гітаристом у колективі Юрія Антонова. 1968 року Володимир зі своїм братом Валерієм та ще чотирма учасниками створили при філармонії акомпануючу групу «Лявони», яка виступала зі співачкою Неллі Богуславською.
«Пісняри»
У вересні 1969 року група «Лявони» отримала право виступати з власними програмами та називатися вокально-інструментальним ансамблем. Мулявін став художнім керівником колективу.
За рік вони вирушили на Всесоюзний конкурс артистів естради, але їм порадили змінити назву. Тут вони вперше виступили як «Пісняри» та посіли друге місце, яке поділили зі співаком Левом Лещенком. Цього ж року «Пісняри» перемогли у Москві на Всесоюзному конкурсі політичної пісні.
Популярність групи була божевільною.
- 1971 – випустили перший вініловий диск та оговталися за кордон до польського міста Сопот на Міжнародний фестиваль пісні.
- 1973 – перемога на Всесоюзному конкурсі радянської пісні.
- 1976 – «Пісняри» стали першим радянським ансамблем, який вирушив на гастролі до США.Наступного ранку в американській пресі написали: «Ця група заслужила, щоб їм аплодували стоячи».
- 1977 – за активну пропаганду патріотичних пісень серед молоді колектив нагороджений премією Ленінського комсомолу.
- 1979 – усім учасникам ВІА «Пісняри» надано звання Заслужених артистів Білорусської РСР, а Володимиру Мулявіну – Народного артиста.
Мулявін ніколи не забував свою батьківщину, на Уралі «Пісняри» найчастіше гастролювали. Але й Білорусь Володимир полюбив усією душею, їхнього народного класика Янку Купалу музикант просто обожнював. Коли йому було сумно на душі, брав томик поетових віршів і шукав у них відповіді на свої запитання. За творчістю Купали Мулявін створив кілька концертних програм.
Він був неймовірно вимогливим до учасників колективу, але інакше й не вийшов би такий унікальний ансамбль, якому немає аналогів. Ще вимогливішим він був до себе. Якщо написану ним пісню на першому концерті слухачі сприймали мляво, то Мулявін відразу рвав ноти і більше не згадував про цей твор.
Чого ніколи категорично не робив Володимир, то це не виступав у ресторанах ні за які гроші. Пояснював просто: «Не хочу співати свої пісні перед публікою, що жує».
На Алеї Слави у Москві закладено зірку Володимира Мулявіна. А Президент Білорусі Олександр Лукашенко 2001 року вручив музикантові найвищу в країні нагороду – орден Франциска Скорини.
ВІА «Пісняри» визнано одним із найбільших культурних досягнень Білорусії ХХ століття.
Особисте життя
Перший раз Володимир одружився у вісімнадцять років. Його дружиною стала дуже гарна жінка Лідія Кармальська. Вона була старша за Мулявіна на три роки, виступала на естраді в незвичайному жанрі – художній свист.У шлюбі народилося двоє дітей – дочка Марина (1961) та син Володимир (1974). Але незабаром після народження хлопчика подружжя розлучилося, оскільки у Мулявіна зав'язався новий роман.
У 1975 році він одружився вдруге на актрисі Світлані Слизької. 1976 року в них народилася дочка Ольга. Але цей шлюб виявився ще менш тривалим, ніж перший.
У 1981 році Володимир втретє скріпив себе узами шлюбу з актрисою Світланою Пєнкіною, відомою глядачам з головних ролей у радянських фільмах «Ходіння по муках» та «Бережіть жінок». Подружжя прожило разом понад двадцять років, у 1982 році у них народився хлопчик, якому дали ім'я Валерій на честь рідного брата Мулявіна, який трагічно загинув.
Син Володимир від першого шлюбу був дуже схожий на батька зовні та також став музикантом. Але його музичний життєвий шлях переплевся з кримінальним. Він отримав тюремний термін за поширення наркотиків, помер ув'язнений у 2006 році.
Аварія, хвороба та смерть
14 травня 2002 року Володимир потрапив в автомобільну катастрофу, внаслідок якої отримав травму хребта і виявився прикутим до ліжка. Реабілітацію проходив у Мінську, потім за сприяння Йосипа Кобзона було переведено до Москви до клініки Бурденка. Дуже мріяв стати на ноги та повернутися на сцену. Але, незважаючи на всі старання медиків, 26 січня 2003 року Володимир пішов із життя. Любителі його творчості прощалися з ним у Москві, і на прохання величезної кількості людей – у Мінську. Поховали музиканта на Східному цвинтарі міста Мінська.
Восени 2014 року на батьківщині Володимира у місті Єкатеринбурзі було відкрито пам'ятник «білоруському пісняру із сибірською душею». Монумент Мулявіну встановили й у Мінську біля філармонії, де він пропрацював понад 40 років.