Частина 1 з 5: Пророк Ісламу.

У 570-му році нашої ери народився хлопчик, якого назвали ім'ям Мухаммад і якому судилося стати пророком однієї з найбільших релігій світу, Ісламу. міст району Хіджаз на північному заході Аравії.

Про те, що в місті Мецці знаходиться найдавніша святиня - Кааба - відомо було всім, але в шостому столітті раніше процвітаючий і найбільш розвинений південь Аравії занепадає, і тепер Мекка - один з найважливіших центрів торгівлі, у якого налагоджені міцні зв'язки з імперією Сасанідів, Візантією та Ефіопією. І як результат, на домінуючих позиціях у місті. виявилися саме торгові клани, і найвідоміший із них – рід Курайш та його представники.

Батько Мухаммада, Абдуллах ібн Абдуль-Мутталіб, помер ще до народження сина, Аміна, померла, коли йому було шість років. себе його дядько, Абу Таліб. кілька років відправили в пустелю, в сім'ю бедуїна. Цей давній звичай, аж донедавна ще практикувався відомими сім'ями Мекки, Медини, Таїфа та інших міст Хіджаза, мав для Мухаммада величезні наслідки.Крім уміння стійко переносити всі тяготи життя в пустелі, він оцінив усе багатство рідної мови, настільки улюбленої арабами, які пишаються своїм мистецтвом вести бесіду, а також навчився терпінню та спокою у кочівників-скотарів, з якими жив у повному відриві від решти світу, та життя яких не тільки пізнав, а й гідно оцінив.

У 590 році, у віці двадцяти років, Мухаммад вступив на службу довіреною особою (представником) вдови торговця, яку звали Хадіджа, яка активно займалася спорядженням та відправкою караванів на північ. Пізніше він одружився з нею, у них народилися двоє синів, але жоден з них не вижив, і чотири дочки.

Коли Мухаммаду виповнилося сорок, він став усамітнюватися в одній із печер на горі Хіра, яка знаходилася за межами Мекки, де і відбулася перша в історії Ісламу знаменна подія. Якось, сидячи в печері, Мухаммад почув голос. До нього звернувся ангел Джибріл (Гавриїл), який наказав йому:

«Читай в ім'я твого Господа, Який створив усе, що існує. Він створив людину зі згустку крові”. (Коран 96:1-2)

Тричі Мухаммад запевняв, що не може зробити цього, бо не вміє читати, але щоразу наказ повторювався. Нарешті Мухаммад сказав слова, відомі зараз як перші п'ять аятів 96-ї сури Священного Корану, – слова, які повідомляють, що Бог є Творцем всього сущого та Джерелом усіх знань.

Спочатку Мухаммад розповів про те, що з ним сталося, тільки своїй дружині та близьким. Але коли одкровень побільшало і в них потрібно було повідомити всім про істину Єдинобожжя, коло людей, яким він почав проповідувати, поступово розширювалося: спочатку це були бідняки і раби, а пізніше навіть найбагатші і знатні жителі Мекки.Послані Мухаммаду в цей час і пізніше були зібрані в Коран – Священну Книгу мусульман.

Божественне послання, передане Мухаммадом, було прийнято не всіма. Навіть серед його рідних та близьких одноплемінників знайшлися такі, хто відкинув його вчення, та й багато торговців противилися його заклику не менш активно. Однак така протидія недоброзичливців лише посилила прагнення Мухаммада довести свою місію до кінця, воно дозволило йому ясно і чітко усвідомити, як разюче відрізняються Іслам та язичництво. Віра в Єдинобожжя – основа основ Ісламу, і саме з цього випливають всі інші наслідки вчення. Аяти Корану свідчать про те, що Бог – єдиний, тих, хто відмовився увірувати в Нього, попереджають про майбутнє покарання, а тих, хто підкорився Його наказам, – про всепрощення та божественну милість. Вони сповіщають про Судний день, коли Бог – Суддя – зважить віру і справи кожної людини на терезах, і віруючі будуть винагороджені, а невіруючі покарані. Оскільки Коран різко негативно засуджує та відкидає багатобожжя і підкреслює відповідальність кожної людини за свої діяння, ця Священна Книга стала серйозним викликом для мекканських мирян.

Коротка історія Ісламу. Частина 1 з 5: Пророк Ісламу

У 570-му році нашої ери народився хлопчик, якого назвали ім'ям Мухаммад і якому судилося стати пророком однієї з найбільших релігій світу, Ісламу. Він народився в сім'ї, що відносилася до роду Курайш, який займав панівне становище в Мецці - одному з головних міст району Хіджаз на північному заході Аравії.

Про те, що в місті Мецці знаходиться найдавніша святиня - Кааба - відомо було всім, але в шостому столітті раніше процвітаючий і найбільш розвинений південь Аравії занепадає, і тепер Мекка - один з найважливіших центрів торгівлі, у якого налагоджені міцні зв'язки з імперією Сасанідів, Візантією та Ефіопією. І як результат, на домінуючих позиціях у місті опинилися саме торгові клани, і найвідоміший із них – рід Курайш та його представники.

Батько Мухаммада, Абдуллах ібн Абдуль-Мутталіб помер ще до народження сина; мати хлопчика, Аміна, померла, коли йому було шість років. Сирота знайшов притулок у діді діла, голови роду Хашимів. Коли ж дід помер, турботи про виховання хлопчика взяв він його дядько, Абу Таліб. Як було прийнято в ті часи, Мухаммада на кілька років відправили до пустелі, до родини бедуїна. Цей древній звичай, аж донедавна ще практикувався відомими сім'ями Мекки, Медини, Таїфа та інших міст Хіджаза, мав для Мухаммада величезні наслідки. Крім уміння стійко переносити всі тяготи життя в пустелі, він оцінив усе багатство рідної мови, настільки улюбленої арабами, які пишаються своїм мистецтвом вести бесіду, а також навчився терпінню та спокою у кочівників-скотарів, з якими жив у повному відриві від решти світу, та життя яких не тільки пізнав, а й гідно оцінив.

«Читай в ім'я твого Господа, Який створив усе, що існує. Він створив людину зі згустку крові”. (Коран 96:1-2)

Спочатку Мухаммад розповів про те, що з ним сталося, тільки своїй дружині та близьким. Але коли одкровень побільшало і в них потрібно було повідомити всім про істину Єдинобожжя, коло людей, яким він почав проповідувати, поступово розширювалося: спочатку це були бідняки і раби, а пізніше навіть найбагатші і знатні жителі Мекки. Послані Мухаммаду в цей час і пізніше були зібрані в Коран – Священну Книгу мусульман.

Божественне послання, передане Мухаммадом, було прийнято не всіма. Навіть серед його рідних та близьких одноплемінників знайшлися такі, хто відкинув його вчення, та й багато торговців противилися його заклику не менш активно. Однак така протидія недоброзичливців лише посилила прагнення Мухаммада довести свою місію до кінця, воно дозволило йому ясно і чітко усвідомити, як разюче відрізняються Іслам та язичництво. Віра в Єдинобожжя – основа основ Ісламу, і саме з цього випливають всі інші наслідки вчення.Аяти Корану свідчать про те, що Бог – єдиний, тих, хто відмовився увірувати в Нього, попереджають про майбутнє покарання, а тих, хто підкорився Його наказам, – про всепрощення та божественну милість. Вони сповіщають про Судний день, коли Бог – Суддя – зважить віру і справи кожної людини на терезах, і віруючі будуть винагороджені, а невіруючі покарані. Оскільки Коран різко негативно засуджує та відкидає багатобожжя і підкреслює відповідальність кожної людини за свої діяння, ця Священна Книга стала серйозним викликом для мекканських мирян.

Коротка історія Ісламу. Частина 2 із 5: Переселення

Опис: Хіджра – переселення мусульман до міста Медіна. Проблеми, з якими довелося зіткнутися мусульманам на новому місці в перші роки після переселення.

Авторство: Ісмаїл Навваб, Пітер Спірс та Пол Хойє (за редакцією IslamReligion.com)
Опубліковано 04 Mar 2009
Останні зміни 26 May 2014
Роздруковано: 1,603
Показано: 49,420
Оцінка: 3.4 із 5
Оцінено: 137
Надіслано поштою: 2
Коментарів: 0

Після того, як Мухаммад почав проповідувати відкрито, минуло понад десять років. За цей час протидія з боку поган досяг такого рівня, що, побоюючись за життя своїх послідовників, Пророк вирішив відправити частину з них до Ефіопії. Її правитель, будучи християнином, погодився взяти переселенців під свій особливий захист. Добру пам'ять про цей вчинок мусульмани зберігають досі. Але в Меці віруючих переслідували дедалі більше. Послідовники Мухаммада зазнавали знущань, насильства і навіть тортур.Нарешті настав момент, коли сімдесят чоловік із числа сподвижників Пророка вирушили за його наказом у місто Йасріб, сподіваючись, що це стане новим щаблем у справі поширення Ісламу. Це місто пізніше було перейменовано на Медину (що означає «місто»). Пізніше, на початку осені 622 року, Мухаммад зі своїм найближчим другом та сподвижником Абу Бакром Ас-Сиддиком приєднується до переселенців. Ця подія збіглася із змовою мекканських лідерів щодо його вбивства.

У Мецці змовники, прийшовши до будинку Мухаммада, виявили там лише його двоюрідного брата Алі, який спить у ліжку Пророка. Розлючені меканці призначили за голову Мухаммада великий викуп і вирушили в погоню за ним. Однак Мухаммад та Абу Бакр знайшли притулок у печері. Волею Аллаха, язичники їх не помітили, і Мухаммад з Абу Бакром продовжили шлях до Медіни. Там їх радісно вітали юрби городян, а також меканці, які переселилися сюди раніше, щоб усе підготувати.

Таким є короткий опис хіджри – важливої віхи в історії Ісламу. Зазвичай це слово перекладають як переселення, але це не зовсім точний переклад. Насправді це було не просто переселенням, а ретельно спланованою міграцією, яка знаменує не лише переломний момент в історії – початок ісламської віри, а й новий спосіб життя для Мухаммада та всіх мусульман. Відтепер головним організаційним принципом ісламської спільноти стає не просто кревна спорідненість, а й братерство всіх мусульман. Людей, які супроводжували Мухаммада під час хіджри, стали називати мухаджирами – «тими, хто здійснив хіджру» або «переселенцями», а в Медіні прийняли Іслам і мусульмани стали називати «ансарами», або «помічниками».

Мухаммаду була добре відома ситуація у Медині.Раніше, до хіджри, в Мекку відбувалося щорічне паломництво, і Пророк використав цей час для заклику паломників до Ісламу. Так група жителів Медини почула його заклик та прийняла Іслам. Вони, у свою чергу, запропонували Мухаммаду переселитися до Медини. Після хіджри виняткові якості Мухаммада настільки вразили жителів Медини, що племена, що раніше ворогували, і їх союзники згуртували свої ряди, коли 15 березня 624 року Мухаммад і його прихильники виступили проти язичників Мекки.

Перша битва, що відбулася біля містечка Бадр, нині невеликого міста на південний захід від Медини, мала кілька важливих наслідків. По-перше, сили мусульман були втричі меншими, ніж у мекканців. По-друге, дисципліна мусульман, які залишили свої будинки в Мецці, можливо, вперше показала можливості тих, хто був вигнаний із рідного міста. По-третє, одне із союзних племен, яке обіцяло мусульманам у битві при Бадрі підтримку, але потім, коли почалися бойові дії, її не надало, було вигнано з Медини через місяць після бою. Так ті, хто називали себе союзниками мусульман, але таємно виступали проти них, отримали серйозне попередження: зради ніхто не потерпить.

Через рік меканці знову виступили проти мусульман. Зібравши тритисячне військо, вони зустрілися біля гори Ухуд, неподалік Медини. мусульмани, що билися спочатку успішно, були повалені, а сам Пророк – поранений. Оскільки мусульмани були розгромлені повністю, десятитисячна армія меканців через два роки знову атакувала Медину, але з зовсім іншим результатом. У «Битві біля Рва», також відомої як «Битва союзників», мусульмани здобули знаменну перемогу завдяки запровадженню нової форми оборони.З того боку Медини, де очікувався напад, вони викопали глибокий рів, у який потрапили мекканські вершники, а мусульманські лучники безпечно розташувалися на земляних валах з боку Медини. Після безрезультатної облоги меканці мусили відступити. Після цього Медіна назавжди стала містом мусульман.

Коротка історія Ісламу. Частина 3 з 5: Визволення Мекки

Опис: Про останній етап життя Пророка в Медіні: укладання Худайбійської угоди та звільнення Мекки.

Авторство: Ісмаїл Навваб, Пітер Спірс та Пол Хойє (за редакцією IslamReligion.com)
Опубліковано 09 Mar 2009
Останні зміни 26 May 2014
Роздруковано: 1,560
Показано: 45,579
Оцінка: 3.5 із 5
Оцінено: 141
Надіслано поштою: 0
Коментарів: 0

Поява основного закону Медини була важливою віхою заключного періоду життя Мухаммада. Цей закон об'єднав розрізнені досі племена та клани, згуртував віруючих, зупинив чвари та кровопролиття. Визнання закону показало, що політична свідомість мусульманської громади досягла важливої позначки; її члени визначають себе як повноцінне суспільство, що якісно відрізняється від інших. Основний закон також визначив роль суспільстві тих, хто був мусульманином. Євреї, наприклад, ставали частиною спільноти; вони були «зимами», тобто перебували під захистом мусульман, але лише за умови повного дотримання своїх домовленостей. Це виявилося прецедентом, що позначилося на взаєминах народів під час пізніших завоювань. Християнам та євреям, які побажали жити в мусульманських країнах, пропонувалося сплачувати номінальний податок (тоді як мусульмани платили обов'язкові пожертвування – закят).Натомість їм надавалася свобода віросповідання, і вони, за збереження їхнього статусу як немусульман, ставали громадянами мусульманської держави. Однак цей статус не застосовувався до язичників, і їхнє перебування вважалося неприпустимим у рамках суспільства, яке поклоняється лише одному Богові.

Ібн Ісхак, один із ранніх біографів Пророка, зазначає, що в цей час Мухаммад надіслав листи правителям країн – королю Персії, імператорам Візантії та Абіссінії, губернатору Єгипту та іншим, закликаючи їх прийняти Іслам. Це найкраще ілюструє віру невеликої спільноти людей, незважаючи на їх нехай і незначну військову міць, доведену перемогою в «Битві біля Рва». Але його впевненість була небезпідставною. Пророк Мухаммад уклав союз про мир з племенем Курайш – жителями Мекки, так що вже через рік півтори тисячі мусульман змогли в безпеці вирушити для паломництва – поклоніння Богу. Це стало важливою віхою історія мусульман. Незадовго до цього Мухаммад залишив своє рідне місто, щоб створити ісламську державу в Медині. Тепер навіть ворогами він сприймався як лідер віруючих. 629-го року Пророк повертається до Мекки, при цьому не було ні кровопролиття, ні помсти, ні винищення. Зустрівшись з тими, хто тривалий час чинив зло віруючим, Пророк вирішує виявити духовну терпимість. Його поведінка стала зразком для мусульман, прикладом прощення, поблажливості та доброти. Перебуваючи в Мецці, Пророк зруйнував ідолів навколо Кааби, чим назавжди поклав край язичницькій практиці. У той же час Амр ібн аль-Ас як майбутній завойовник Єгипту, і Халід ібн аль Валід, майбутній «меч Бога», прийняли Іслам і присягнули на вірність Мухаммаду.Їх перехід був особливо значущий, оскільки зовсім недавно ці люди були завзятими противниками Мухаммада.

Повернення Мухаммада до Мекки стало певною мірою кульмінацією його місії. У 632 році, лише через три роки, він раптово захворів і 8 червня того ж року в присутності своєї дружини Айші, посланник Бога «помер у теплий полудень».

Смерть Мухаммада стала величезною втратою. Для своїх послідовників ця проста людина з Мекки була більшою, ніж улюблений друг, більше, ніж талановитий адміністратор, набагато більше, ніж шанований ними лідер, який створив нову державу з різних ворогуючих племен. Мухаммад також був зразком вчення, яке він передав від Бога: вчення Корану, яким протягом століть у своїх думках і діях, вірі та поведінці керується величезна кількість чоловіків і жінок, і яке започаткувало нову еру в історії людства. Проте його смерть не вплинула на розвиток суспільства, яке він створив в Аравії, та на його основну місію: поширення Корану по всьому світу. Як сказав Абу Бакр: "Ті, хто поклонявся Мухаммаду, нехай знають, що Мухаммад помер, але ті, хто поклонялися Богу, нехай знають, що Бог живе і не вмирає".

Коротка історія Ісламу. Частина 4 з 5: Правління Абу Бакра та Умара

Опис: Халіфат - так називається епоха правління перших мусульманських вождів. Абу Бакр та Умар були найближчими сподвижниками Пророка і тому стали першими халіфами після його смерті. Про їхню зовнішню політику в роки свого правління – у цій статті.

Авторство: Ісмаїл Навваб, Пітер Спірс та Пол Хойє (за редакцією IslamReligion.com)
Опубліковано 16 Mar 2009
Останні зміни 21 Sep 2014
Роздруковано: 1,531
Показано: 46,088
Оцінка: 3.5 із 5
Оцінено: 139
Надіслано поштою: 0
Коментарів: 0

Зі смертю Мухаммада мусульманська громада зіткнулася з проблемою правонаступництва. Хто стане їхнім лідером? Взяти кермо влади в свої руки могли четверо: Абу Бакр ас-Сіддік, який не тільки супроводжував Мухаммада в Медіну десять років тому, але й був призначений на місце Пророка при здійсненні колективної молитви під час останньої хвороби Мухаммада; Умар ібн аль-Хаттаб, активний та надійний супутник Пророка; Усман ібн Аффан, один із перших і найбільш шанованих людей, які прийняли Іслам; і Алі ібн Абу Таліб, двоюрідний брат і зять Мухаммада. Їхня богобоязливість і здатність керувати справами ісламських народів не викликали сумнівів. На зборах, що відбулися у зв'язку з виборами нового керівництва, Умар узяв руку Абу Бакра, що традиційно вважалося знаком визнання нового лідера, і присягнув йому на вірність. Ще до вечора всі дійшли єдиної думки, і Абу Бакр було визнано халіфом Мухаммада. З релігійної точки зору, слово «халіф» означає «наступник», але також передбачається, що він має й історичну місію: правити згідно з Кораном і Сунні Пророка.

Халіфат Абу Бакра був коротким, але мав велике значення. Абу Бакр був зразковим лідером, жив просто, старанно дотримувався релігійних обов'язків, був доступним для народу і співчував йому. Але він був твердий, коли деякі племена, які лише номінально прийняли Іслам, відмовилися від нього через смерть пророка. Найбільшим досягненням Абу Бакра є те, що він зумів швидко встановити порядок у всій країні. Пізніше він згуртував усі племена, що проживають на Аравійському півострові, і спрямував всю їхню міць проти могутніх імперій Сходу: Сасанідів у Персії та візантійців у Сирії, Палестині та Єгипті.Іншими словами, він продемонстрував усьому світу життєздатність мусульманської держави.

Другий халіф, Умар, призначений Абу Бакром, продовжив колишню тактику. Прийнявши титул аміруль му'мінін, що означає «правитель правовірних», Умар поширив Іслам у Сирії, Єгипті, Іраку та Персії, здобувши тим самим перемоги не лише у військових битвах. Протягом чотирьох років після смерті Пророка мусульманська держава розширила свою владу над усією територією історичної Сирії, і у відомій битві під час піщаної бурі біля річки Ярмук було повалено владу візантійців.

Ще дивніше те, що мусульманська держава завойовувала території, пропонуючи жителям нових країн зберегти свою релігію та гарантуючи їм віротерпимість. У Дамаску, наприклад, мусульманський лідер Халід ібн аль-Валід підписав договір, який говорив таке:

«Це те, що Халід ібн аль Валід надасть жителям Дамаска, коли він увійде до міста: він обіцяє забезпечити охорону вашого життя, майна та храмів. Міські стіни не будуть знесені; ніхто з мусульман не буде розквартовано у ваших будинках. До того ж ми укладаємо цей договір за завітом Всевишнього Бога і обіцяємо ваш захист Його пророком, халіфами та віруючими. До тих пір, поки ви платитимете подушний податок, нічого, крім доброго, не спіткає вас».

Подібна толерантність була типовою для Ісламу. Через рік після битви біля річки Ярмук Умар, перебуваючи у військовому таборі Аль-Джабія на Голанських висотах, отримав звістку про те, що візантійці готові здати Єрусалим. Він вирушив особисто прийняти їхню капітуляцію.За свідченням, він увійшов у місто один, при цьому одягнений він був у простий плащ, чим вразив населення, яке звикло до розкішних шат і церемоніалів візантійців та персів. Він вразив їх ще більше, коли під час переговорів розвіяв їхні страхи, уклавши договір, у якому говорилося: «В ім'я Бога. Ваші храми будуть у повній безпеці, вони не будуть окуповані мусульманами чи знищені».

Ця політика виявилася успішною всюди. Наприклад, у Сирії багато християн, які були залучені до жорстких теологічних суперечок з представниками візантійської влади – і переслідувані за це, – вітали прихід Ісламу як кінець тиранії. І в Єгипті, який Амр ібн аль-Ас звільнив від візантійців після сміливого маршу через Синайський півострів, коптські християни не лише вітали мусульман, а й з ентузіазмом допомагали їм.

Подібна картина повторюється у всій Візантійській Імперії. Конфлікт з греками-ортодоксами, монофізитами Сирії, коптами та православними несторіанцями призвів до поразки візантійців, яких усі сприймали як загарбників і не надавали їм жодної підтримки, тоді як терпимість, продемонстрована мусульманами щодо християн та євреїв, усунула основну причину. .

Аналогічної політики Умар дотримувався і щодо адміністративних питань. Хоча він і призначав правителів нових провінцій з-поміж мусульман, але там, де це було можливо, адміністрації візантійців і персів були збережені. Протягом п'ятдесяти років грецька залишалася мовою діловодства в Сирії, Єгипті та Палестини, тоді як пехлеві, офіційна мова Сасанідів, продовжували використовувати в Месопотамії та Персії.

Десятирічний правління Умара закінчилося ще однією перемогою – цього разу над Перською Імперією. Боротьба з царством Сасанідів почалася ще в 636 році в Аль-Кадісії, поблизу Ктесіфона в Іраку, де мусульманська кіннота успішно впоралася зі слонами, використовуваними персами як свого роду примітивні танки. І, нарешті, у битві при Ніхаванді, що отримала назву «Битва битв», Умар визначив долю Персії; відтепер вона стала однією з найважливіших провінцій мусульманської імперії.

Епоха правління Умара стала найвищою точкою в ранній історії Ісламу. Він був відомий своєю справедливістю, соціальними ідеалами, адміністративною та державною мудрістю. Його пропозиції щодо облаштування країни наклали яскравий відбиток на справу соціального забезпечення, оподаткування, фінансового та адміністративного устрою імперії, що росте.

Яка нація перша прийняла мусульманство